15 грудня 2017 року Вищий адміністративний суд України припиняє процесуальну діяльність

До уваги громадян! ВАСУ припиняє надавати інформацію про рух справи через додаток Viber

ВИСНОВОК до проекту Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» (реєстр. № 1656 від 26.12.2014)

Проект Закону України, як зазначається у пояснювальній записці до нього, розроблений з метою створення удосконалення правового механізму забезпечення права особи на справедливий суд, підвищення ефективності діяльності судової системи, забезпечення однакового застосування закону, визначення правових і організаційних засад атестації та дисциплінарної відповідальності суддів, удосконалення процедур призначення на посади суддів та оптимізація діяльності суддівського самоврядування.

Вищий адміністративний суд України, в межах компетенції, здійснивши аналіз положень законопроекту, не може погодитись із запропонованими змінами з огляду на таке.

          Так, змінами до статей  237 – 240¹ Кодексу адміністративного судочинства України (далі–КАСУ) пропонується вилучити процедуру допуску касаційної скарги до Верховного Суду України, передбачивши право безпосереднього звернення скаржника до Верховного Суду України з метою оскарження рішень Вищого адміністративного суду України.

            Проте ці зміни, що направлені на розширення повноважень Верховного Суду України, направлені на запровадження в судовій системі України повторної касації, що не відповідає міжнародному принципу певності або правової визначеності. Зокрема у справі «Совавтотранс проти України» Європейський Суду з прав людини визначив таку засаду принципу верховенства права як принцип правової певності (правової визначеності). У цьому рішенні Європейський Суд з прав людини пояснив, що рішення суду, яке набрало законної сили може переглядатись лише за виняткових обставин і обмежене число раз. Оскільки багаторазовий перегляд порушує засаду правової певності у осіб, які залучені у цей процес немає певності в тому, що рішення суду є остаточним.

З огляду на наведене прийняття запропонованих змін передбачає створення правової основи для здійснення Верховним Судом України, зокрема, повторного касаційного розгляду справ, рішення в яких уже ухвалив вищий спеціалізований суд. При цьому Верховний Суд України наділяється всіма правами вищого спеціалізованого суду як суду касаційної інстанції. Натомість повторний касаційний розгляд призведе лише до ускладнення судового процесу, збільшення тривалості розгляду спору та зниження ефективності судових процедур.

  У Рішенні від 11 березня 2010 року № 8-рп/2010  Конституційний Суд України дав офіційне тлумачення термінів «найвищий судовий орган», «вищий судовий орган», «касаційне оскарження», які містяться у статтях 125, 129 Конституції України, та встановив, що «в аспекті конституційного подання: визначення у положенні пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України як однієї з основних засад судочинства «забезпечення … касаційного оскарження рішення суду» у системному зв’язку з положеннями частини першої статті 8, статті 125 Конституції України означає лише одноразове касаційне оскарження та перегляд рішення суду; законом можуть бути передбачені й інші форми оскарження та перегляду рішень судів загальної юрисдикції; визначення у частині третій статті 125 Конституції України вищих судів як вищих судових органів спеціалізованих судів означає, що вищі суди здійснюють на підставах і в межах, встановлених законами про судочинство, повноваження суду касаційної інстанції стосовно рішень відповідних спеціалізованих судів; визначення у частині другій статті 125 Конституції України Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції означає, що конституційний статус Верховного Суду України не передбачає наділення його законодавцем повноваженнями суду касаційної інстанції щодо рішень вищих спеціалізованих судів, які реалізують повноваження касаційної інстанції».

Отже, демократичність доступу до правосуддя полягає не в обов’язковій участі сторін у провадженні з перегляду судових рішень Верховним Судом України, а у законності судових рішень і в єдності судової практики.

Слід зазначити, що встановлення процесуальних фільтрів з приводу оскарження ухвалених судами касаційних інстанцій судових рішень у вигляді особливого процесуального порядку їх допуску вищими спеціалізованими судами до судового провадження спрямоване виключно на захист процесуальних прав учасників судового процесу, оскільки застосування конституційного необмеженого права захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань окремими учасниками процесу призводить лише до штучної тяганини при розгляді судових справ.

Крім того, запровадження повторної касації збільшить навантаження на витрати Державного бюджету, оскільки фінансування цього процесу буде здійснюватися за рахунок саме Державних бюджетних коштів.

З урахуванням вищевикладеного вважаємо, що процедура допуску вищими спеціалізованими судами до провадження з перегляду судових рішень Верховним Судом України жодним чином не порушує права на доступ до суду, оскільки це право вже буде реалізовано при зверненні до суду першої, апеляційної та касаційної інстанцій.

Крім того, у разі, якщо одна із сторін не отримала належного судового захисту порушених основних прав, які гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, вона має право звернутися за захистом до Європейського суду з прав людини.

Ураховуючи вищенаведене, наполягаємо на збереженні статей у чинній редакції.

 Змінами до статті 237 КАСУ, підставами для перегляду рішень судів касаційної інстанції пропонується встановити невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Наведеними змінами передбачається значно розширити позапроцесуальні повноваження Верховного Суду України у сфері формування єдиної судової практики. Зокрема для цього пропонується повернути право Пленуму Верховного Суду приймати Постанови про узагальнення судової практики, а також скасовувати Постанови Пленумів Вищих спеціалізованих судів з мотивів їх невідповідності законодавству судової практики щодо розгляду адміністративних справ.

Відповідно до статті 125 Конституції України та статті 17 Закону система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності, де найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України, вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди, та відповідно до положень вищезгаданих законів діють апеляційні та місцеві суди.

Як зазначається у Рішенні Конституційного Суду України від 13 грудня 2011 року № 1-9/2011, передбачені у пунктах 1, 2 частини другої статті 38 Закону повноваження Верховного Суду України, означають, що цей перелік повноважень найвищого судового органу судів загальної юрисдикції у сфері правосуддя свідчить про побудову чотирирівневої системи в усіх трьох судових юрисдикціях.

Таким чином на сьогодні проведення судової реформи є фактично децентралізацією судової системи за рахунок функціонального розподілу організаційних форм судової влади шляхом юрисдикційної спеціалізації судів.

При цьому однією з головних задач судово-правової реформи в Україні в першу чергу було формування саме єдиної судової практики та сприяння зміцненню якості правосуддя у тому чи іншому виду юрисдикції шляхом запровадження вузької спеціалізації суддів у відповідних галузях права.

На думку Вищого адміністративного суду України, повернення до централізованої побудови системи судів загальної юрисдикції не вирішить проблему наявності низької якості окремих законів та підзаконних актів, що не рідко вступають у юридичну колізію між собою та є основною проблемою у забезпеченні єдності та однаковості судової практики.

Тому, проблему єдності судової практики можливо вирішити саме на законодавчому рівні узгоджуючи закони та підзаконні акти, ліквідації колізій між ними, прогалин та неточностей.

Ураховуючи вищенаведене, запропоновані зміни до статті 237 КАСУ є невдалими та потребують виключення.

Крім того, пунктом 4 частини першої статті 237 проекту Закону встановлено, що порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення Вищим адміністративним судом України незаконного судового рішення з питань, передбачених статтею 171¹ цього Кодексу  може бути підставою для подання заяви про перегляд судового рішення.

            Відповідно до статті 171¹ КАСУ адміністративні справи щодо оскарження актів, дії чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції, а також рішень, дій чи бездіяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України оскаржуються до Вищого адміністративного суду України. Рішення у таких справах є остаточним і  не підлягає перегляду в апеляційному чи касаційному порядку.

   Таким чином, має місце порушення одного з основних принципів судочинства гарантованого пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень суду.

   Тому для забезпечення реалізації конституційного права громадян України та юридичних осіб на апеляційне та касаційне оскарження в суді рішень, необхідно виключити статтю 171¹ КАСУ.(перписать)

Проектом Закону  пропонується змінити діючу модель побудови судової системи, запровадивши жорсткий моноцентризм для судової системи шляхом посилення ролі та позицій Верховного Суду України. Водночас моноцентрична організація судової влади несе в собі серйозну приховану небезпеку. Концентруючи ресурс та вплив, моноцентризм створює проблему відкритості та прогнозованості системи судової  влади, оскільки управлінський процес вищестоящого органу буде спрямований на забезпечення стійкості та могутності його влади.

Моноцентрична організація судової системи була характерна для радянської системи влади і не відповідає принципам міжнародного права. Вважаємо, що негативний досвід здійснення правосуддя у радянському суді не був належною мірою врахований авторами проекту Закону. Цим і обумовлюється пропозиції щодо побудови радянського моноцентризму в судовій системі України.

Так, допомога судам нижчого рівня у якості надання рекомендаційних роз’яснень та участі у вивченні практики застосування норм законодавства України є пережитком радянських часів, коли судді першої інстанції намагалися заручитися підтримкою суддів вищої інстанції.

Ураховуючи вищенаведене, наполягаємо на збереженні у чинній редакції статей, якими встановлюються повноваження Верховного Суду України.

Крім того, проектом Закону пропонується нова редакція  Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (далі – Закон).

У запропонованій редакції Закону передбачається новий Розділ V «Кваліфікаційний рівень судді», яким запроваджується кваліфікаційна атестація суддів та встановлюються кваліфікаційні класи.

Слід зазначити, що встановлення кваліфікаційних класів не сприяє формуванню високопрофесійного суддівського корпусу. На думку Вищого адміністративного суду України таке формування має  відбуватися, виключно з урахуванням фахового рівня та досвіду роботи та застосуванням принципу спеціалізації.

Разом з цим європейський досвід свідчить про те, що судді вищих спеціалізованих судів добираються після набрання ними практичного досвіду у судах нижчого рівня, а також виходячи з вікового цензу, який дозволяє застосовувати з поміж іншого і практичний життєвий досвід для прийняття неупередженого рішення.

Виходячи з наведеного пункт 6 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» проекту Закону, яким, зокрема, передбачається, що Вища кваліфікаційна комісія суддів України забезпечує проведення кваліфікаційної атестації суддів з метою прийняття рішень про встановлення відповідних кваліфікаційних класів потребує виключення.

Разом із цим запропонованою проектом Закону редакцією статей 133-135Закону передбачається змінити кількість делегатів на з’їзд суддів України та змінити кількість суддів, які входять до складу Ради суддів України.

         При цьому статтею 133 проекту Закону визначається порядок обрання делегатів на з’їзд суддів України, частиною першою цієї статті  передбачено, що делегати на з’їзд суддів України обираються конференціями суддів загальних судів, конференціями суддів адміністративних та господарських судів за принципом один делегат від двадцяти суддів з числа суддів та від кожного спеціалізованого суду на загальних зборах цих судів обирається один делегат від двадцяти суддів із числа суддів цих судів.

Виходячи із запропонованих проектом Закону змін не зрозуміло за яким критерієм обирати  делегатів на з’їзд суддів України, якщо в суді працює 30 або 50 суддів.

Пропонуємо передбачити, що делегати на  з'їзд суддів України обираються за рівним представництвом делегатів суддів від загальних судів, адміністративних судів та господарських судів. В інакшому випадку судді спеціалізованих юрисдикцій (адміністративної і господарської) будуть фактично позбавлення можливості неупередженого вирішення питань, пов’язаних із проблемами, що випливають під час діяльності спеціалізованих судів, як це вже мало місце в Україні.

Разом з цим у період між з'їздами суддів України вищим органом суддівського самоврядування є Рада суддів України.

Відповідно до частини п’ятої статті 135 Закону Рада суддів України розробляє та організовує виконання заходів щодо забезпечення незалежності судів і суддів, поліпшення стану організаційного забезпечення діяльності судів, призначає та звільняє Голову Державної судової адміністрації України та його заступників, здійснює контроль за організацією діяльності судів та здійснює інші повноваження.

Запропоновані проектом Закону зміни до частини другої статті  135 Закону, якими збільшується кількість суддів, що входять до складу Ради суддів України, може привести до складнощів в організації роботи Ради суддів України.

Робота Ради суддів України потребує оперативності та результативності при вирішенні поставлених завдань, тому має бути законодавчо встановлений порядок формування Ради суддів України (за рівною кількістю суддів-делегатів від кожної спеціалізованої юрисдикції).

Виходячи з викладеного запропоновані проектом Закону статті 133-135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» потребують доопрацювання з урахуванням вищевикладеного.

Ураховуючи наведене, Вищий адміністративний суд України підтримує запропонований проект Закону за умови обов’язкового врахування наведених пропозицій і зауважень.