Вищий адміністративний суд України
Про ВАСУ
Пленум ВАСУ
Cудова практика
НКР при ВАСУ
Система адміністративних судів
Суддівське самоврядування
Законодавство
Міжнародно-правове співробітництво
Відомості з декларацій
ІНФОРМАЦІЯ щодо реалізації Закону України "Про очищення влади"
Видавнича діяльність
Вакансії
Інформація про державний бюджет
Запобігання і протидія корупції
База правових позицій

Апарати вищих спеціалізованих судів повинні бути збережені, - заступник Голови ВАСУ Михайло Смокович

Якщо спочатку буде сформовано лише суддівський корпус Верховного Суду, а згодом вирішуватиметься питання з апаратами, то здійснювати судочинство Верховний Суд зможе, у кращому разі, місяців через три-чотири

Огляд ЗМІ. Не відновивши довіру до суду, ми втратимо державу - суддя у відставці Михайло Цуркан

ЮРЛІГА поспілкувалась із кандидатом у члени Вищої ради правосуддя

Пленум ВАСУ ухвалив ряд постанов, зокрема, про внесення змін до КАСУ щодо свободи мирних зібрань

Постанову «Про внесення змін до Кодексу адміністративного судочинства України щодо свободи мирних зібрань», яку направлено до Ради з питань судової реформи

Інформаційний бюлетень щодо тримання мігрантів під вартою

Переклад на українську здійснено Представництвом Міжнародної організації з міграції в Україні на запит Вищого адміністративного суду України

На запит ВАСУ Бюро ОБСЄ з демократичних інститутів та прав людини підготовлено Висновок щодо Закону України «Про судоустрій і статус суддів»

У Висновку зазначено, що в цілому, Закон України «Про судоустрій і статус суддів» відповідає міжнародним стандартам. Водночас, наголошується, що заходи з реформування судової системи мають забезпечити розумний баланс між підзвітністю та незалежністю судді

"Юридична газета" №14 (512) 05 квітня 2016 р.

"Юридична газета" №14 (512) 05 квітня 2016 р.

«Юридична газета» продовжує серію інтерв’ю «Суддя – професія з людським обличчям».

Цього разу ми вирішили поміркувати про поезію з Дмитром Ліпським – секретарем ІІІ судової палати Вищого адміністративного суду України, кандидатом юридичних наук, Заслуженим юристом України і, водночас, автором збірки віршів «Формула любви».

Звідки черпає натхнення володілець мантії? Як схильність до літератури допомагає у написанні судових вердиктів? Що неможливо купити за гроші та як варто заповнювати декларацію про доходи? Про це та про інше йдеться у поетичному діалозі.

Про те, як не варто реформувати судову систему, та яким вимогам мають відповідати самі реформатори, розповідає Д. Ліпський.

- Дмитре Володимировичу, замкненість та відстороненість судової системи, яка культивувалась протягом останніх років і, до слова, не суперечила міжнародним стандартам, створила образ володільця мантії, який негативно вплинув на популярність законників та формування позитивного іміджу судових установ. Аби змінити ситуацію та показати громадськості людяність володільців мантій та їхню залежність від процесів, які вирують у соціумі, «ЮГ» започаткувала проект «Суддя – професія з людським обличчям». В рамках цього проекту ми намагаємося говорити про те, чим живуть судді, та чому вони присвячують свій вільний час. Як нам стало відомо, Ви пишете вірші, а нещодавно була опублікована збірка Ваших поезій під назвою «Формула любви». Саме про це і пропоную поговорити. Як давно рима стала Вашим захопленням?

- Це у мене ще зі школи. І в школі писав, і в армії писав, і в інституті писав. Потім був певний період, коли я практично нічого не писав, просто бавився поздоровленнями, присвятами. Пам’ятаю, якось донька прийшла зі школи й каже, що потрібно знайти вірш про зиму. Ми увесь вечір перебирали бібліотеку (а вона у мене чимала), однак відповідного вірша про зиму так і не знайшли. Тоді я вирішив написати вірша про зиму самотужки. Дочці сподобалось, однак її збентежило те, що вона має відповісти вчительці, коли та запитає, хто автор вірша. Я порадив сказати, що автор вірша не відомий (Сміється).

- Зараз Ви знову почали писати. Про що Ваші вірші? Чи відрізняється нинішня тематика від шкільних починань?

- У школі бувало різне. Я навіть намагався римувати твори або принаймні завершувати їх віршами. «Друге дихання» у поезії відкрилось, коли мій вік наблизився до 50-ти років. Умовно кажучи, я переходив екватор життя, накопичив життєвий та емоційний досвід. Зараз у римі я викладаю свої враження, переживання. Ось, наприклад, кілька уривків:

Постучал по крышам летний дождь,

Ярким светом вспыхнула гроза,

Я так ждал, что ты ко мне придешь,

Но тебе об этом не сказал.

Ты прошла по лужицам из слез.

Капли безразличия стучат.

Только ветки согнутых берез

Возвратить назад тебя хотят.

Ось такий штрих. Або ще невелика замальовка:

Не говорите мне: «Пока»

И навсегда не забывайте.

Пусть Ваша легкая рука

Найдет меня на Вашем сайте.

Пускай бездушный интернет

Не заслоняет мою душу.

Я напишу о Вас сонет,

Но ваш покой я не нарушу.

А ось невеликий уривок з вірша, який є для мене знаковим, можна навіть сказати – програмним.

По жизни мы обречены –

Посты, награды и чины

Нас увлекают и манят

Будто холодный диск луны.

Но лишь с годами можем мы понять,

Что все они смешны.

Ведь есть расчет цены иной,

Когда не дорожат ценой.

Любовь взаимная порой

Не соотносится с ценой.

И чувства братские должны

Не принимать любой цены.

- Ваша збірка називається «Формула любви». Наскільки я пригадую, був такий радянський фільм, головний герой якого, граф Каліостро, намагався винайти формулу кохання, аби перемогти Бога. У нього це не вийшло. А чи вдалося це Вам?

- До збірки увійшли вірші, які я писав протягом багатьох років. Переважно, це лірична поезія, у якій я намагався розмірковувати про це величне, без перебільшення, надзвичайне почуття. Є у збірці й однойменний вірш – моя спроба підібрати компоненти до цієї формули.

- Можна його почути?

- Любить – это, как жить,

Это – с богами дружить,

Это – не только казаться,

Это – сердцами касаться.

Это – готовность терять.

Это – желанье понять.

Это – уменье простить

И все плохое забыть.

Это – быть рядом всегда,

Радость когда и беда.

Верить и преданным быть,

Вот, что такое любить.

- Думаю, що Вам вдалося більше, ніж герою кінострічки. А скільки часу займає у Вас написання, та що Вам потрібно для натхнення?

- Кожного разу по-різному. Ось, приміром, була курйозна історія. Якось ми з дружиною поїхали до знаного чеського курорту Карлові Вари. З собою я прихопив товстелезний зошит, сподіваючись заповнити його віршами. Однак наше дозвілля було настільки насиченим, що часу на вірші просто не залишалось. Та не міг же я повернутись ні з чим. Тоді у мене визріла ідея написати вірш про любов. Я розумів, що про кохання написано безліч віршів. Я почав пригадувати, що з цього приводу писали класики – Пушкін, Єсенін, Фет… Так у мене і народився вірш про кохання, який завершується такими рядками:

Но кто бы, что не говорил,

Красивей слов не сотворил,

Чем Пушкина стихотворенье:

«Я помню чудное мгновенье».

- Надзвичайно лірично! Ви пишете лише російською мовою?

- Переважно так. Раніше взагалі писав тільки російською. Тут, в Україні, у 1972 р. я закінчив школу, у якій навчання велося російською. Це було за часів Радянського союзу, тож російська була превалюючою. Саме у школі я і призвичаївся до літератури. Цей предмет у нас викладала вчителька, яка була педагогом, як-то кажуть, від Бога. У неї було безліч книжок і вона давала їх читати усім охочим, звичайно ж за умови шанобливого ставлення до них. Тоді я перечитав надзвичайно багато літератури. До слова, зараз це дуже часто стає у пригоді, коли доводиться писати процесуальні документи, послідовно викладати свої думки, наводити аргументи, робити аналіз. Багато молодих суддів відчувають невпевненість у написанні судових вердиктів. І це зараз є величезною проблемою судової системи. Мені відомо, що у Національній школі суддів приділяють цьому питанню велику увагу.

Я народився в Україні, моє дитинство також пройшло тут. Російською я розмовляв і в армії, а потім й у студентські роки, коли навчався у Харкові. Ви ж знаєте, що раніше до юридичного вишу не можна було вступати одразу після школи. Потрібно було мати стаж роботи або відслужити в армії.

Пізніше мені довелося відправляти судочинство російською мовою. Так було за радянських часів. До слова, історія з моїм суддівством взагалі була дуже цікавою. Коли я отримав пропозицію одягти мантію, мені минув лише 27-й рік. За плечима було навчання в інституті та 2,5 роки адвокатського досвіду. Звісно, я сумнівався у своїй спроможності здійснювати правосуддя, однак подітися було нікуди. Тож я погодився і досі вважаю цю згоду певною авантюрою. Якби сьогодні мені довелося розпочинати суддівський шлях з самого початку, я б навряд чи зголосився. Судити – це дуже відповідальна місія. Але ж про мову…

Думаю, що римувати російські слова мені вдається легше. Однак я достатньо добре володію українською мовою, оскільки вона є державною мовою, мовою національного судочинства та й вдома у нас усі розмовляють українською. У моїй другій збірці, яку я готую до друку, є чимало віршів українською мовою. Ось, наприклад, я зачитаю уривок з вірша «Перлина душі»:

Ти перлина моєї душі,

Народилася в морі кохання.

Та попала не в перстень паші,

А у серце мого сподівання.


- А у Вас усі вірші про кохання?

- Є різні. Ось, скажімо, ми пам’ятаємо, як перед початком Революції Гідності розганяли студентів. Це дуже обурило мене та багатьох моїх колег. Однак, будучи суддями, ми маємо діяти виключно в рамках правового поля, яке дуже обмежує можливості судді заявити про свою громадянську позицію – ми не можемо брати участь у мітингах, акціях протесту тощо. Тому, чесно кажучи, я жодного разу не був на Майдані. Моя дружина ходила туди, а я пильно спостерігав за тим, як висвітлювалися події у засобах масової інформації. Розгін молоді, а потім розгін зібрання на Майдані, за яким ми з дружиною усю ніч спостерігали по телевізору, навели мене на дивну думку: «А що на усе це сказав би наш поет – Тарас Шевченко?». Річ у тім, що я з великою повагою ставлюся до його творчості, до того стрижня, який проходить крізь усю його поезію, до позиції, яку він намагався донести до своїх сучасників, і яка виявляється актуальною й сьогодні. І ось уявивши, що Кобзар дивиться зі свого постаменту на увесь той безлад, що відбувся за час Майдану, я зробив спробу написати вірша від його імені та у його стилі. Навіть назвав його «Слово Тараса». Зачитаю уривок:

Не втратила Україна ні життя, ні волі,

Хоч в житті її спіткала нелегкая доля.

На Майдані люд зібрався, та не для розваги,

Це свідомі українці підіймають стяги.

За державу без бандитів,

За звичайну гідність,

Щоб щасливо жили діти,

Щоб не знали бідність.

Вірш великий, весь читати не буду. До слова, я вжив слово «гідність», хоча тоді ще ніхто не називав те, що відбувалось, Революцією Гідності. Це був грудень 2013 року. От таке от передбачення…

- А про судову систему Ви віршів не пишете?

- Це нормативна царина, тому важко римувати. Добра рима там, де є почуття, а суддя у своїй роботі почуттями керуватися не повинен. А ось про те, що відбувається навколо судової системи, іноді пишу. Скажімо, нещодавно я заповнював декларацію. У минулому році заповнював, у цьому році заповнював, і ось навіяло… Кілька рядків про свої «доходи»:

Небольшие есть таланты,

Что дороже бриллиантов,

Верной дружбы жемчуга

Не удержат берега.

Накопил полно друзей –

Разной ценности камней.

Изумруды и сапфиры –

Это дети Ани, Иры

И редчайший есть алмаз –

Цвет моих любимых глаз.

Но его я не отдам,

Буду любоваться сам.

А ось ще таке:

Усім нам треба зрозуміть,

Що нам ніхто не допоможе,

Що треба нам по правді жить,

Щоб віднайти на правду схоже.

Здолати розбрат та зневіру

І дуже добре працювати.

Не дати зовнішньому звіру

У нашім домі панувати.

Ось ви запитували про політику, про судову владу. Наразі там з’явилося багато «люстраторів». Вони перші кричать про те, що потрібне очищення, потрібна люстрація. Однак, щоб люструвати, необхідно мати на це моральне право. Чи є воно у «перших люстраторів»? Нещодавно в інтернеті я побачив досить цікаву статтю. Її автор, на жаль, не пам’ятаю його прізвища, говорить про те, що ті, хто люструють, самі мають відповідати таким вимогам, котрі висувають до тих, хто на їхню думку повинен підпасти під процедуру очищення. Хоча, безперечно, є багато порядних та доброчесних управлінців.

- Чим для Вас є Ваша поезія?

- Важко сказати. Мабуть, це своєрідна схованка від життєвих примх, у тому числі й певна розрядка. У свій час (протягом 20-ти років) я розглядав кримінальні справи – важкі, складні справи. Скажімо, я головував у справі відомого серійного вбивці Онопрієнко, але ця справа не була найскладнішою. Мені доводилося слухати справи стосовно 10-12 підсудних. Бандитизм, розбій, убивства… Врешті, все це мені неймовірно набридло. Тому, коли мені запропонували працювати у новоствореному адміністративному суді, я охоче на це погодився.

Звісно, адміністративне судочинство має свою специфіку, яка полягає у тому, що адміністративний суд – це єдиний суд, де не діє принцип рівності сторін у тому розумінні, у якому він діє в інших судах. Він полягає у тому, що обов’язок доведення своєї правоти покладений не на громадянина, котрий вважає, що його права чи інтереси порушені державним органом, а на саме цей орган чи посадову особу, яка наділена владними управлінськими функціями. Вперше цей механізм був запроваджений Наполеоном і діє до сьогодні. Саме цей принцип є стрижнем Кодексу адміністративного судочинства України. Щоправда, цей документ є недосконалим і вимагає серйозного доопрацювання.

Мабуть, сьогодні доопрацювання потребують багато нормативних актів, зокрема тих, що стосуються судової системи загалом. За роки незалежності держави національна судова система зазнала багато позитивних змін. Наприклад, істотно збільшилась кількість суддів, піднявся рівень заробітної плати, змінився алгоритм фінансування судових установ, була створена нормативна база діяльності суддів тощо. Водночас, у мене склалось таке враження, що незважаючи на ці позитивні аспекти, в країні ніколи не було єдиної стратегії реформування судочинства. Саме через це протягом багатьох років накопичувалися проблеми, що в результаті несамовитого поштовху, яким став Майдан, одночасно вийшли назовні. Звісно, тепер ми намагаємося вирішити цей стос проблем заразом (до слова, так само безсистемно), чого робити, скоріш за все, не варто. Результатом поспіху є «лихоманка», у якій сьогодні перебуває судова система. При цьому реформатори забувають, що в системі залишається більшість порядних, доброчесних, професійних суддів. Про це чомусь не говорять.

За таких умов поезію дійсно можна сприймати, як віддушину, як можливість говорити про те, про що, можливо, я б не говорив у інший спосіб.

- Ми з Вами домовлялися не говорити про судочинство. Однак Ваша професія бере своє. Наскільки вона є важливою для Вас ?

- Звісно, моя робота – це левова доля мого часу, це емоції та переживання, це постійні сумніви у тому, чи правильне рішення я виніс, чи дослідив усі факти, чи не залишив щось поза увагою. Саме тому складно відокремлювати себе від професії. Важко сказати, яку частину життя вона займає, адже вона і є життям. Однак, безперечно, поряд з цим є безліч іншого, є рідні й близькі люди, є сім’я та друзі. Саме про це йдеться в одному з моїх віршів.

Господь Всевышний, я тебя молю –

Храни все тех, кого я так люблю.

Пошли на них свою ты благодать,

Дай им возможность истину познать.

К любви оставь распахнутыми двери.

Пусть будут минимальными потери

На их тернистом жизненном пути,

Чтобы к тебе смогли они дойти.

Чтоб благодать почувствовать Твою

Им довелось и в жизни, как в раю.

Грехи прости, что совершили вновь.

Даруй надежду, веру и любовь.

- Скажіть, які у Вас плани на майбутнє, у тому числі й у поезії ?

- Зараз маю суддівський стаж більше 33-х календарних років і мав право давно піти у відставку. Нещодавно виникло таке бажання, з огляду на безпрецедентну пропагандистку компанію, що розвернулася у державі проти суддівської системи та проти суддів. Суддею зараз бути не престижно, а інколи й небезпечно. Перебуваючи у відставці, я зможу більше уваги приділяти сім'ї, онукам (їх у мене поки що четверо), а також поезії.

- Що спонукає Вас до рішення піти у відставку? Можна поцікавитися, що саме стало поштовхом до цього?

- Була одна подія, яка мене, як правника та суддю, вразила найбільше. Можу у декількох словах про це сказати, але Ви все одно цього не опублікуєте.

Після Революції гідності Верховна Рада України під тиском протестувальників, поряд з іншими «політичними в’язнями», звільнила з-під варти 2-х осіб, які були засуджені за вбивство судді. Хоча ця справа у свій час переглядалася усіма судовими інстанціями, і вирок набрав законної сили, Верховна Рада застосувала нову індивідуальну амністію до цих осіб, всупереч українській та міжнародній практиці правозастосування. Ця подія підштовхнула мене до думки: «Пора йти у відставку». Переконаний, якщо суспільство і держава не змінить свого ставлення до такої важливої функції у державі як судочинство взагалі та до судової влади зокрема, порядку у нас не буде. Однак це тема для окремої розмови, для розмови не про поезію. 

Катерина Бєляєва, «Юридична газета» журналіст

 
 
Список справ, призначених до розгляду
Список автоматичного розподілу справ
Судовий збір
Інформація щодо стадій рощгляду судових справ
Контакти
Довідкова інформація для громадян

Судова влада України
Електроний суд
Реєстр судових рішень
ВАСУ в мережі Facebook


©2015 Вищий адміністративний суд України
лист вебмайстру